Мартін Хекманс — представник сучасної німецької драматургії, п’єсу якого «Коли у світ з’являється людина» було представлено в форматі читки Гете-Інститутом на листопадовому театральному фестивалі «Драбина» у Львові. Для драми Мартіна Хекманса характерний постдраматизм: відсутність сюжету й конфлікту, суб’єктивізм, потік свідомості, філософічність. Як педагог, — а він також займається педагогікою, — Хекманс віддає перевагу учням-драматургам , що мають хорошу освіту чи значний життєвий досвід.
Сьогодні саме в Німеччині сучасна драматургія активно підтримується державою та приватним капіталом, за німецьким законодавством двадцять відсотків репертуару дотаційних театрів становить сучасна драматургія. В місті Мюльхаймі проходять два драматичні фестивалі в режимі бієнале. Один з них репрезентує переклади сучасної світової драми, інший — німецьку драматургію. Фактично тільки в Німеччині драматург може прожити безпосередньо зі своєї роботи, але не все виглядає настільки безхмарно. Ті п’єси, які репрезентовано в російськомовних збірках ШАГ (Швейцарія, Австрія, Германія) здебільшого не є шедеврами: мода на дуже молодих авторів та традиція інтелектуального безсюжетного театру обумовила поверховість німецькомовних п’єс. І це доводить той факт, що в мистецтві гроші не завжди є запорукою якості.
Про те, що ж таке насправді німецька сучасна драматургія, ми спілкувалися з Мартіном Хекмансом.
Мартін ХекмансВ Німеччині сьогодні є мода на молодих драматургів — 17–19 років, наскільки це виправдовує себе?
В моїй викладацькій практиці був такий випадок, коли один з моїх учнів перервав навчання через те, що став надто знаменитим, і подальші заняття йому видалися зайвими. Звичайно, рання популярність призводить до завищеної самооцінки у підлітків, які поки що нічого з себе не являють. Але я все ж таки розділяв би справді талановитих дітей і «холості постріли». Майже одразу видно, чи є в людині потенціал і чи вистачить його на майбутнє. Проте у викладанні я знову і знову наголошую на тому, щоб люди навчалися драматургії після отримання першої освіти, а не одразу після школи, і студіювали сценічне письмо як додатковий фах.
Драматурги, які дуже рано прийшли в професію, мають обмежене коло тем, що, як правило, обертаються довкола родини чи молодіжного життя, і, коли вони вичерпуються, їм нічого більше сказати.
А для німецького театрального процесу, що означає ця інфантилізація драматургії?
Інфантилізаця — надто різке визначення, я волів би говорити про «відкриття». В Німеччині театр за своєю природою є буржуазним, і звернення до юних душ — це спроба оновлення. Чи ці імпульси походять з молодіжної сфери, чи зі сфери іммігрантської, чи з якихось маргінальних груп, — я їх сприймаю як відкритість новому.
В Україні — навпаки, у нас ніхто не вірить в молодий талант, і дуже важко довести свою здатність творити… Своє право на присутність в мистецтві треба вибороти.
Я думаю, що це добра школа життя для молодих українських митців. Різниця між нашими культурними ситуаціями полягає в тому, що в Україні «природній» художній добір відбувається на першій стадій, коли треба заявити про себе, довести своє право на існування. У нас це відбувається на іншій стадії біографії, коли молодіжний бонус використано, і постає питання, що ти можеш далі.
Ми розділяємо в пострадянському світі просто сучасну драматургію, яка пишеться сьогодні, і трендову, до якої належить й та, яку презентуєте ви. Це лише наше бачення, чи в Німеччині також існує свій поділ?
Думаю, в Німеччині такої виразної різниці між змістом і просто модою немає, все це у нас радше відбувається з часом. Час — це той критерій, який показує, чи була п’єса чогось варта чи ні. Звісно, у нас є п’єси розважального характеру для комерційного та бульварного театру, які вимушені працювати саме з такими текстами, і п’єси, що стосуються високого мистецтва для дотаційних театрів.
Тексти для бульварного театру безсюжетні, як і для елітарного?
Ні, бульварний театр лишається конвенційним, зосередженим на традиційних темах, таких як родина, наприклад. Хоча сьогодні постдраматика завойовує і більш масову публіку, не лише елітарну.
На своєму майстер-класі ви зазначали, що німців ображає, коли вони не знаходять/не впізнають себе на сцені. Невже німецький глядач може себе ідентифікувати лише в постдраматичній п’єсі?
Те, з чим ми ідентифікуємося як глядачі, сьогодні зазнає змін. І, можливо, ідентифікація тепер відбувається в межах постдраматчиного театру не так з героєм, як зі сприйняттям. Тобто людина себе асоціює не з постаттю, а з певним типом сприйняття. Як на мене, найважливіше, щоб глядач відчував, що його запрошують в цю виставу, і щоб він туди ввійшов і почав шукати точки опори.
Чого в німецькому театрі більше: класики чи сучасної драми?
Класика — це є традиційне місце високого театру, і вона досі посідає панівне місце в репертуарах. Якщо ми подивимося на репертуари німецьких державних театрів, то знайдемо, що пропорція класики до сучасної драми 70 до 30%
*повністю читайте тут: http://teatre.com.ua/modern/martin-xekmans-prosuchasnu-nimetsku-dramaturgiju/
Комментариев нет:
Отправить комментарий