Я буду для вас лесбійкою і єврейкою. Якщо треба – буду темношкірою феміністкою чи дівчиною на візку. Я можу бути транссексуалкою, антифашисткою, якщо ви хочете? Ви таких дискримінуєте? Я буду тією, кого ви не поважаєте і зневажаєте, тією, кого ви боїтеся і намагаєтеся знищити! Я буду собою! Тому що мені байдуже, ким є ви. Я спілкуюся з людиною, а не з її сексуальністю, етнічною приналежністю. Я спілкуюся з людиною. І вона може бути хороша, а може бути хуйова. І мені не залежить, хто це, з ким вона себе ідентифікує чи не ідентифікує!
Гомофоби і гомофобки, расисти і расистки, сексисти і секситки, нацисти и нацистки, бажаю, щоб вас дискримінували за вашою сексуальністю, статтю, етнічним походженням, державною приналежністю! Бажаю вам найгірших вражень від спілкування з такими ж як і ви!

дочитала "Записки". Кілька слів, щоб закрити тему

я цьому автору не повірила. Герой живе у капсулі, яку сам насичує інформацією, він штучний, як і його родина, читаєш про людей, а бачиш картонні шаблони, які рухаються у типових ситуаціях. Про відсутність днів народжень у персонажів при загальному "календарному" викладі подій я вже писала в жж. Під кінець роману герой бере участь у Помаранчевій революції. Це аж ніяк не робить його винятковою людиною.
Дуже невдячна справа літератору писати про недавню історію, навіть з такої короткої відстані часу всі ці дифірамби Ющенку і Юлі здаються, м’яко кажучи, наївними. Для читача це наче можливість пригадати знову про початок 2000-х в Україні на тлі цунамі, терактів та інших катастроф. 
Афоризми, якими напхана книжка, не "витягують" загального тексту, набагато більше там самоповторів, а іноді й самозаперечень. Роздуми про сексуальність та комерціалізацію життя наче перенесені з якихось фейлейтонів початку 90-х. Програміст він чи не програміст 35-річний, але цілу книжку нам начитує сама Ліна Василівна патетичним тоном своїх попередніх есе. 
Ну а щодо скандалів та інших інсинуацій - Костенко показала себе "бабищем" з роману Оксани Забужко. Як правило, у хороших письменників складний характер, але пересічний читач цього знати не повинен, для нього автор пише якісний текст. Я не люблю, коли художній літературі приписують якесь месіанство, що за книгою стоїть могутня постать автора і так далі. Шум навколо сповненої білого шуму книжки "Записки українського самашедшего" показав, що в Україні існує сучасний літературний процес і кілька його сторінок перегорнуті безповоротно.  

про український театр

До вашої уваги прекрасна критична стаття з символічною назвою "Між двох сил" (Тараса Федорчака), про львівський театр ім. Леся Курбаса, його новітні постановки, і... Напевне, про весь український театр сьогоднішнього дня. Хоча, насправді, театр КУрбаса я люблю, і їхня постановка "Міх двох сил" непогана. Але... маємо те, що маємо...

посилання на текст статті >>>







Не секрет, український театр нині знаходиться у стані розшматованності. Повна палітра, від псевдо-академічних державних, і до неадекватно-сектантських труп прекрасно взаємоіснують на території держави. Питання не про державу. Питання про Театр. У боротьбі за позиціонування, школярство, виживання, існування, бутерброди з ікрою, тощо - Театр гине. Його і не може бути в будь-якій площині боротьби. Боротьба - інструментарій, але аж ніяк не кредо. Починаючи боротись Театр стає учасником поза-театральної гри. Гра, боротьба - інструмент (повторююсь), але аж ніяк не стиль, не кредо життя. 





Куди подівся цікавий театр? Нікуди. Він існує поруч. Він стежить за нами. Він живе своїм життям, таким самим, як я, чи ви. Він не бореться, бо боротьба, як спорт - потребує глядача, призів, нагород, або забуття, і поношення. Театру, живому, на все це байдуже. Театр - це самодостатній живий організм.

що таке суржик?

На вулиці, ще раніше, десь зо два тижні тому, підійшов журналіст, з відеооператором. Ставилось перехожим запитання: Що таке, на вашу думку, суржик? І, відповідно, супутні запитання: звідки взялося, що з цим робити, чи потрібно робити?..
Та нічого не потрібно робити. Як прийшло воно, так і піде, або.. не піде. Це особиста справа кожного, якою мовою говорити, яким чином висловлювати свою думку. Українізація, русифікація, полонізація - від лукавого і від людей. Нерозумних вистачає, сам такий. Моя думка проста, я хочу жити в адекватному мовному середовищі. Такому мовному просторі, де люди розуміють те, про що говорять, вміють вибирати слова і, формулювати думку. А саме головне - відносяться до мови, як до інструменту, яким працюють зі Світом. Тобто словом - творять.

... у супермаркеті касир, панянка середнього віку:
- Добрий вечір!.. Пакет потрібен?.. Сума вашої покупки шістдесять дві гривні, шістнадцять копійок. Дякую, приходьте ще.
- Знаєте, у вас дуже гарна мова, не часто почуєш гарну вимову!
- Скажете, я що, дарма п'ять років була викладачем української мови та літератури?..


ось так от.
А нарахунок суржику... Один знайомий філолог, якось, сказав: жива мова живе у діалектах. І я не можу не погодитись із таким твердженням. Сучасна, т. зв. "літературна" мова таке саме рукотворне чудо, як і самостворений суржик.

Два слова про сьогоднішнє свято

Сьогодні з кількома  знайомими в мене в асьці вийшла приблизно однакова розмова:
 - А чому ти не вітаєш мене зі святом?
 - З яким святом?
 - Як з яким? З днем Захисника Батьківщини!


І я подумала, люди, ви що, жартуєте?  Який "День захисника Батьківщини"? Зовсім з глузду з'їхали??? Сьогодні - День Совєтськой Армії. І не потрібно пересмикувати. Понапридумували, "захисники" знайшлися.

Я прекрасно розумію тих  людей старшого покоління, для яких це свято по справжньому пам'ятне. Тих, хто служив у РА. Чиї спогади тісно переплелися із тими роками. Але, чесне слово, просто вивертає, коли молоденькі дівчата вітають своїх одногрупників чи хлопців: "З Дньом Защітніка Атєчєства". Фу, мерзота.

Прекрасний матеріал, на тему виникнення РА, дату якого намагаються святкувати й донині.

Є День Української Армії.
Є День Батька.

Є безліч прекрасних свят, і в моєму особистому календарі 23-го лютого - день народження моєї подруги. І все.

«Цю країну нам впарив знайомий драґділер» : презентація поетичної збірки донецького поета

Олексій Чупа - мій хороший і давній друг, а поза тим надзвичайно талановитий поет.

І в честь виходу   його збірки "Українсько-Російський словник" хочу сказати про нього декілька слів.

Олексія Чупу називають візитівкою сучасної донецької поезії. І не зважаючи на промисловий характер краю та і фах самого автора (Олексій працює на Макіївському металургійному заводі), він видав збірку,що не тільки є важливою для самого Донбасу (а він традиційно вважається безнадійно зрусифікованим), а й стала частиною сучасної української лірики. Збірка вмістила в себе, попри по-чоловічому твердий характер, невимовно ніжну лірику, непозбавлену еротизму та відвертості, і при цьому в ній задекларована гостра соціальність та громадянська позиція.

За анотацією упорядників збірки, вірші Олексія Чупи варто читати дітям на уроках літератури рідного краю – аби мали можливість хоч щось збагнути про край і людей.  І дійсно, загадковий Донбас, що довго ховав свою справжню сутність за шкарлупою промислових ландшафтів, смогом та шпилями заводських труб, відтепер має сучасний приклад оспівування.

«Дівчинко тут справді важко

дихати спокійно

дівчинко тут справді чекають

до смерті

дівчинко тут все насправді…»

Або раптом надибуєш популярну соціальну тематику:

«А знаєш

цю країну нам впарив знайомий драгділер

це наркотик це щось неймовірне й гидке

вляпався по самі вуха але нема ні бажання і сили зупинятись»

Разом з усім, презентована збірка підтверджує можливість тези про те, що в Донбасі можливий не менш цікавий український літературний процес.

про велодоріжки

Усім ти,  хто вважає, що Львів занадто вузький для велосипедної інфраструктури - погляньте на оцю велодоріжку у місті Феррара (Італія) і подумки поцілуйте в дупу її авторів. Бо вони не триндять, а роблять.